Полтавська земля подарувала Україні свою талановиту доньку – Марусю Гордіївну Чурай. Ця легендарна дівчина з’явилася на світ у сім’ї полтавського чиновника Гордія Чурая, у 1625 році. Маєток Гордія Чурая, як розповідають народні легенди, розташовувався на березі Ворскли. Якщо вірити легендам, то він знаходився приблизно в тому місці, де у 1650 році був зведений полтавський Хрестовоздвиженський монастир, який процвітає й до цього часу.
Гордій Чурай – батько Марусі, був сміливою, вольовою людиною, поважав традиції та був рішучим патріотом. Відомий випадок, коли між Гордієм і якимось дворянином розгорілася сварка. Чураю було важко терпіти глузування дворянина над українським народом, і не здатний себе стримати, він схопив свою шаблю і вбив образника. Звісно, це не залишилося непоміченим, і Гордію довелося втекти з Полтави. Він відразу направся на Січ. Він приєднався до гетьмана Павлюка і разом з його військами брав участь у походах проти Польщі. В одному з таких походів, Гордій Чурай, разом із гетьманом, потрапили в полон до польського правителя – Потоцького. Їх стратили у 1638 році у Варшаві.
Після смерті Гордія, Маруся залишилася з матір’ю. Містяни шанували пам’ять Чурая, тому всіляко підтримували сім’ю, оточуючи їх теплом та турботою. Крім того, Маруся була надзвичайно привабливою, і природа обдарувала її чудовим талантом – у неї був чарівний голос, і вона писала власні пісні. Дівчина складала свої вірші на найрізноманітніші теми. Серед її пісень, які є популярними й сьогодні, можна виділити “Ой, не ходи, Грицю”, “За світ встали козаченьки”, “Прилетіла зозуленька” та інші.
На жаль, ніяких документальних свідчень про життя Марусі не збереглося, вони всі були втрачені під час великого пожежі в Полтаві, під час якого згорів і дерев’яний архів. Тому Марусю ще називають “дівчиною з легенди”. З її життям пов’язана одна історія, яка точно невідома, правдива вона чи вигадана, і яка послужила основою для створення пісні “Ой, не ходи, Грицю”.